провожа́въ насъ за село́ (бо Хмели́нці село́ коза́цьке, а до па́нського бу́де ще съ півверсти́); знявъ ша́пку: »Бо́же поможи́!« та й попроща́лись. Йде́мо собі, коли́, де ні візьметця, Ма́рта зъ коро́мисломъ, и хо́че щось каза́ти, и соро́митця, а сама́ якъ ви́шенька.
»Що́ се, Марту́сю«, кажу́, »чи не насъ ви́йшла провожа́ти?«
Я вже му́сивъ розмо́ву поча́ти, бо мій па́робокъ тілько очи́ма світить та по-за мно́ю посува́етця знай до дівчи́ни.
»Я була́«, ка́же, »въ Га́лі; додо́му йду. Бо́же вамъ поможи́, дя́дьку!« Та й стрибну́ла поміжъ ве́рби.
Увійшли́ въ па́нський двіръ; со́нечко вже підби́лось височе́нько; пита́емось — сплять. Посіда́ли коло малёваного рундука́, ди́вимось. Садъ якъ разъ передъ очи́ма. И туди́ сте́жки, и сюди́ сте́жки, все жо́втимъ піско́мъ повиси́пувані, и квіто́къ цвіте́ безъ ліку, все кружка́ми, кружка́ми; и лавочки́ зеле́ні, чисте́нько такъ, поря́дошненько.
«Сла́вний садо́къ, Я́кове!«
