Одвівъ насъ стари́й у комо́ру на добра́-нічъ, та й поляга́ли ми спа́ти. Чу́ю я — не спи́тця щось мойму́ па́робкові: то сіно переверта́е, то здиха́е, да́лі й ви́йшовъ.
»Чи не пійти́ бъ и мині за нимъ? Мо́же, знадоблю́сь для сторо́жи.« Лежу́ собі, та й ду́маю, а сонъ мене́ такъ и кло́нить: сіно паху́че, свіже. Чу́ю — рипъ! »Ну, й до́бре, що не пійшо́въ: се Яковъ«… Вінъ! постоя́въ тро́хи и зновъ шмигну́въ. »Э, ні, постій!« тутъ и я за нимъ. Ба́чу: підбира́етця підъ ха́тнє віко́нце, да ба́! Вінъ и льнувъ до ёго, и би́вся го́лубомъ, и сту́кавъ тихе́сенько, ніби трави́цею, — віко́нце не одчини́лось. Чи спа́ла молода́ коза́чка, чи ба́тько не спавъ, хто ёго́ зна́е! А ми пійшли́, якъ прийшли́, ні съ чимъ.
»Не жури́сь«, кажу́, щобъ ёго́ розва́жити: »коли́сь и передъ на́шими ворітьми со́нечко зійде!«
Вінъ тілько руко́ю махну́въ, та й зари́всь у сіно.
»Я́кове! о Я́кове!« кли́чу.
Мовчи́ть, нена́че не чу́е, спить.
Тогді я й собі на́ бікъ, та й спра́вді засну́въ.
Повстава́ли ране́нько, до со́нця. Стари́й ви-
