»А нема́, нема́ надъ козаківъ! нема́, — що́ й каза́ти!« сти́ха прика́зуе жінка, хита́ючи голово́ю.
Мій па́робокъ побілівъ, якъ ху́стка; и дівчи́на сама́ не своя́. Стоіть, якъ нежива́, и я́снихъ оченя́тъ не зведе́.
»Чимъ же вінъ не коза́къ!« кажу́ я стари́мъ. »Да подивітця, лю́де до́брі, чи вінъ же не коза́къ? Неха́й хоть сама́ Ма́рта ска́же!«
Ма́рта нічо́го не сказа́ла, закри́лась виши́ванимъ рукавце́мъ, та й съ ха́ти ви́йшла.
»Такъ я́къ же се бу́де, па́не бра́те?« пита́ю.
»А такъ бу́де, якъ я сказа́въ. Йдіть до па́ніі, пита́йте до́лі.«
»А якъ, вра́же зіллє, бага́цько схо́че?«
»Аби́ схотіла, за гро́ши не стійте: я гро́шей дамъ.«
»Ну, спаси́бі, бра́те!« кажу́ я. »Щи́рий ти коза́къ, якъ я ба́чу!« Та й торкну́въ свого́ молодо́го: приміча́й ніби.
Веселійше, зна́ете, ста́ло. Ви́пили ще́ по ча́рці, та й почали́ ра́дитись, якъ приступи́ти до тіі́ па́ніі, якъ зговори́ти, що́ до чо́го приложи́ти. Кохани́ха за дочко́ю ви́йшла. Пе́вно десь присіли въ садку́, та й жури́лись уку́пці. Ми того́ ве́чора вже іхъ и не ба́чили.
