яку́ тамъ поло́жять. Я́ковъ того́ ро́ку таки́ до́бре зароби́въ. Наляга́въ я́ко мо́га, бо знавъ, за́ що, то й діло кипіло.
»Хвали́ти Бо́га«, ка́же Я́ковъ. Ви́нявъ изъ ша́пки гро́ши, та й положи́въ старо́му передъ о́чи. Самъ уста́въ, поклони́всь, та й ди́витця.
Стари́й тілько си́вимъ у́сомъ моргну́въ. »Гро́ши«, ка́же.
Я́ковъ зновъ поклони́всь. »Всю надію клавъ на ва́шу ла́ску та ми́лость, ба́тьку!«
Ма́рта, дивлю́сь, припини́лась, наста́вила голо́воньку, мовъ та перепілочка, и слу́хае — не ди́ше.
И ма́ти, ба́чу, на насъ ка́римъ о́комъ закида́е.
»Зъ Бо́гомъ«, кажу́, »за́втра руша́ймо до па́ніі, а по́тімъ и до ва́шоі ми́лости за рушника́ми.«
»Зъ Бо́гомъ«, ка́же стари́й; »попита́йте до́лі. Одку́писся, Я́кове, зя́темъ бу́дешъ; а ні — во́ля Бо́жа! За па́нського дочки́ не одда́мъ. Каза́въ пе́рше, съ тимъ и умру́. Вона́ въ ме́не сла́вного коза́цького ро́ду! Чи таки́ жъ мині, да ще зъ си́вою голово́ю, че́сний хоро́ший рідъ зневажа́ти! коза́цький рідъ перево́дить, якъ пога́ну Жидівську віру! Нема́ въ сві́ті надъ козаківъ!« А самъ ажъ сте́лю підпира́е; ви́проставсь и о́чи світять, и го́лосъ дзвіни́ть; ажъ помоло́дшавъ, на́че на Ту́рка йде́!
