со́кий, си́вий та уса́тий, у чо́рній сви́ті, а поя́съ черво́ний, ша́пка си́ва, ви́ступка коза́цька настоя́ща, ще да́вніхъ козаківъ. Хоть тамъ и ворогу́ешъ зъ нимъ, а ша́пку не́ хотя зни́мешъ. Чи ма́ло по селу́ стари́хъ люде́й хо́дить? ну, и́ншому покло́нисся, а и́ншого, бува́е, що й не вгле́дишъ; а сёго́, якъ гетьма́на, за́разъ у́зришъ. И вінъ підні́ме ша́пку, хоть би́ малій дити́ні, підні́ме — и да́лі йде. Оже́нивсь вінъ изъ Окса́ною, — Якове́нка старо́го дочка́, тожъ коза́цького хоро́шого ро́ду. Така́ повнови́да молоди́ця, чепурна́, чорнобро́ва, настоя́ща коза́чка!
Поси́діли ми такъ, ище́ погля́нули оди́нъ на одного́.
»Та́къ-то воно́, бра́те«, ка́же Ко́ханъ.
»Та́къ-то, бра́те«, кажу́ й я ёму́.
Кохани́ха вече́рю постанови́ла, почали́ частова́ти горілкою. «Ище́ ча́рочку, сва́те!« про́сять. »Доро́га да́льня«, ка́же Кохани́ха, »и холо́дний вітеръ віе; ма́буть, притоми́лись«.
»Э, паніма́тко«, кажу́, »до лю́боі небо́ги нема́ дале́коі доро́ги«, та й ви́пивъ дру́гу.
Да́лі стари́й до па́робка: якъ? що? чи все гара́здъ? яки́й заробітокъ?
Я́ковъ, ба́чте, въ Ки́еві на заробіткахъ бувъ. У насъ пуска́ють; тре́ба тілько пода́чу дава́ти,
