нівъ, щобъ імъ гро́ши були́ не ми́лі? Мині«, кажу́, »не трапля́лись, — не зна́ю таки́хъ.«
»Э-э, дя́дечку! вона́, ма́буть, чи не ковше́мъ іхъ міряе!«
»Да́рмо«, кажу́, »що ковше́мъ міряе: вони́, сі́і пани́, на гро́ши такі ла́си, якъ Ци́ганъ на са́ло, бра́тіку! Імъ до віку, до су́ду бу́де ма́ло! Не жури́сь! я самъ съ тобо́ю пійду́ до па́ніі… И не таки́хъ ба́чили. Ти поклони́сь старо́му…«
»Вінъ уже́ каза́въ мині: »За па́нського дочки́ »не одда́мъ. Лу́чче неха́й иде́ въ черни́ці.« А якъ Ко́ханъ сказа́въ, такъ и бу́де: се й мале хлопъя́ зна́е.«
»Ну, поба́чимо, якъ бу́де«, кажу́: »не дале́ко вже. И ха́та ёго онъ біліе!«
Идемо́ у́лицею; ище́ зъ друго́го кінця́ поба́чили — въ ха́ті світитця. Підійшли́; я посту́кавъ. У дворі га́вкнуло цуценя́; хтось одсу́нувъ віко́нце; да, ма́буть, нічо́го не поба́чивъ, бо таки́ нахма́рилось и зовсімъ те́мно було́. Бря́знула за́щіпка и ви́бігла Коханівна Ма́рта.
Що́-то за дівчи́на підъ той часъ ста́ла, Бо́же мій, світе мій! Да така́ жъ молоде́сенька, а кра́-
