»Ні«, одрізавъ, та й зновъ иде́ мо́вчки.
»Да що́ жъ се«, кажу́, »па́не Я́кове? пе́рше гнавъ, не вро́ку тобі, якъ ві́трівъ ба́тько, а тепе́ръ чого́ се поча́въ пристава́ти?«
Тутъ якъ разъ зійшли́ ми на горбо́къ, такъ невели́чкий да зъ ёго гля́нуть на Хмели́нці — село́ якъ на доло́ні.
»Одди́шемо«, кажу́.
Сіли. Ди́витця мій Я́ковъ на село́, ажъ ёму́ о́чи розбіга́ютця; дивлю́сь и я. Все знако́мі міста́ и ха́ти, и садки́. Сла́вне село́, якъ-би́ ви ба́чили! Це́рква стоіть висо́ка. Стари́й со́тникъ яки́йсь іі́ будова́въ. Цви́нтаръ зарісъ чере́шникомъ да зіллємъ тро́хи не въ по́ясъ; хаточки́ похова́лись у вишне́ві садки́. Лю́бо, що́ й каза́ти!
Сидимо́, ди́вимось. Гомоніли лю́де на селі, а да́лі оди́нъ по одному́ и розійшли́сь. Цокота́ли ще дві молоди́ці; росхо́дились и зно́въ схо́дились, та все маха́ли рука́ми, на́че горо́хъ молоти́ли. Якъ-би́ не ви́йшовъ съ ха́ти чоловікъ, то не розійшли́сь би й до світу. На селі сти́хло; хиба́ де сту́кне віко́нце, да проско́чить по-підъ ворітьми́ хистки́й па́робокъ.
»Го́ді вже, ходімъ!« заговори́въ мій Я́ковъ, ніби ёго́ підки́нуло: »вже пізно.« А самъ ажъ побілівъ.
