ти́хла моя́ дити́на — не кричи́ть!« А да́лі якъ запла́че, якъ зату́жить, — де ті й слёзи беру́тця! такъ и ллю́тця струме́немъ.
Почу́ли лю́де, прибігли, гово́рять, вмовля́ють. Вона́ мовъ и не чу́е, и не одирву́ть одъ дити́нки. Чоловікъ хо́дить самъ, якъ не при собі; све́коръ ажъ занеду́жавъ.
Ста́ли по́хоронъ ла́дити. Отъ уже й домови́нку принесли́ нове́ньку, вси́пали квітка́ми паху́чими, то зіллємъ. »Горпи́но«, ка́жуть, »дай дити́ну.«
Не дала́. Сама́ обми́ла іі́ й положи́ла. Часъ уже́ й нести́, а вона́ стоіть — ди́витця. Лю́де до іі́ гово́рять — не чу́е, не слу́хае.
Одвели́ я́кось, узяли́ й понесли́. Гля́нула вона́ тогді въ-пе́рше округи́, перекрести́лась и собі пійшла́. Куди́ лю́де ні сту́плять, и вона́ слідко́мъ за ни́ми, за то́ю домови́нкою; иде́, слове́чка не промо́вить. И въ це́ркві досто́яла мовъ спокійна, та якъ ста́ли хова́ти, Бо́же мій ми́лий! такъ и ки́нулась за дитя́мъ у я́му. Ле́дві вхопи́ли іі́ та принесли́ додо́му, мовъ неживу́.
Хорова́ла вона́ тя́жко ти́жнівъ изо́ три. Я́кось Госпо́дь поми́ловавъ, верну́въ здоро́въе, та ро́зумъ не верну́всь! Така́ вона́ ста́ла, яка́сь не при умі. Цілі́сінький день хо́дить мо́вчки та горо́дній макъ
