Положи́ла Горпи́на дочку́ въ коли́сці, перекрести́ла, та й пійшла́ пла́чучи.
Якъ тамъ іі́ ла́яли, якъ на не́і свари́лись — и не слу́хае, аби́ ій до ве́чора дожда́ти! Перему́чилась день. Отъ со́нечко вже за си́ню го́ру запа́ло, отъ уже й ве́чіръ. Біжи́ть вона́ додо́му, біжи́ть… Убігла въ ха́ту: ти́хо й те́мно. Вона́ до коли́ски, за дити́ну, — дити́на холо́дна лежи́ть не ворухне́тця, не ди́ше.
»Та́ту!« кри́кнула.
»А чого́, до́чко, мене́ ляка́ешъ? Я бувъ задріма́въ. Мала́ спить и до́сі.«
Горпи́на й сло́ва не промо́вить, обхопи́ла дочку́ рука́ми та на́че й заме́рла. Стари́й изно́въ задріма́въ. »Світла! світла да́йте!« скри́кнула, »та́ту! світла!«
Стари́й ви́кресавъ огню. »Що́ се зъ не́ю подіялося?« ду́мае, та якъ засвіти́въ, гля́нувъ, такъ и прикипівъ на місті. Стоіть середъ ха́ти Горпи́на, ажъ почорніла и стра́шно ди́витця, а на рука́хъ у не́і ме́ртва дити́на.
»До́чко«, промо́вивъ стари́й, »до́чко!«
»Ащо́«, одмовля́е, »бачъ, якъ помогло́ся! За-
