»Неси́, неси́«, ка́же деся́тнику; »а ти роби́ діло, коли не хо́чешъ ка́ри здобу́ти.«
Понесли́ дити́нку по́лемъ. Ище́ до́вго Горпи́на чу́ла дитя́чий плачъ, жалки́й та бо́лезний; да́лі все тихшъ, а тамъ и зовсімъ зати́хло.
Якъ уже́ вона́ тамъ роби́ла сей день, — уве́чері прибігла додо́му, ажъ духъ ій захвати́ло: »Дити́нко моя́! до́нечко! Чи ви жъ догляда́ли іі́, ба́теньку? Скажіть же бо, що́ й я́къ?«
»Та го́ді побива́тись, до́чко« , ка́же стари́й све́коръ: »дя́ковати Го́сподеві, вти́хла тро́хи.«
Та не на́-довго: въ ночі проки́нулось изно́въ, та ще гіршъ стражда́е, ажъ гори́ть. Ра́дилась Горпи́на зъ баба́ми, — нічо́го не вра́дили, нічо́го не помогло́ся. А тутъ день уже́ нахопля́етця, тре́ба на па́нщину йти. Згада́ла Горпи́на, що чу́ла коли́сь, якъ дити́на не спить, то насто́яти ма́кові голо́вки на молоці, та й дать ви́пити. Такъ вона́ й зроби́ла. »Неха́й хоть воно́ одпочи́не — не му́читця«, ду́мае. Якъ дала́ ій, дити́на за́разъ и вти́хла, засипа́ти почала́, та такъ кріпко засну́ла, и не здрігну́лась якъ кри́кнувъ деся́тникъ на ввесь го́лосъ: »На па́нщину!«
