хи веселе́нька, тішитця мало́ю до́нечкою, та й про гро́мадське ли́хо забува́е. Та не мину́ла й іі́ лиха́ годи́на! Занеду́жала дити́нка, кричи́ть, пла́че. Горпи́на й сама́ пла́че надъ не́ю та нічо́го не вра́дить. Бігавъ стари́й све́коръ до лікарки — нема́ до́ма, та на́віть и зъ молоди́ць нема́ ніко́го: всі на па́нщині. Да́лі й за Горпи́ною прийшли́: »Чому́ не йдешъ?«
»Въ ме́не дити́на незду́жае«, ка́же вона́ пла́чучи.
»Па́нові тре́ба робо́ти, а про твою́ дити́ну ба́йдуже.«
Му́сила йти. Узяла́ дити́ну, обгорну́ла, та й пійшла́. А воно́ біднесеньке кричи́ть та кричи́ть. Дойшли́, панъ стріча́е самъ, таки́й гнівни́й, крий Ма́ти Бо́жа! Поча́въ іі́ слова́ми карта́ти, а дити́ночка на рука́хъ такъ и пруча́етця — кричи́ть. Панъ ище́ гіршъ розгнівався: »Геть ту дити́ну!« гукну́въ, »геть! тре́ба мині роби́ти, а не зъ дити́ною па́нькатись.«
Звелівъ деся́тнику додо́му однести́.
»Ой па́ночку, голу́бчику!« блага́е ёго́ Горпи́на плачу́ща, »неха́й же я хоть однесу́ сама́! Па́ночку мій! бу́дьте милости́ві! се моя́ дити́нка еди́на!«
