свою́ перви́чку, и зъ рукъ не спуска́е; аби́ проки́нулась, аби́ поворухну́лась — уже́ вона́ й коло коли́ски, и кре́стить, и цілу́е, и коли́ше, и співа́е надъ не́ю. На па́нщину пожену́ть, — дити́нку за собо́ю несе́, та вже й мо́ститця тамъ зъ не́ю, сама́ ро́бить, а о́ко біжи́ть до дити́нки.
Ото́ було́ молоди́ці й жарту́ють: »А що́«, ка́жуть, »ва́ша дочка́, Горпи́но?«
Вона́ й почне́: »Та вже всміха́етця, сестри́ці голу́боньки, и рученя́та до ме́не простяга́е; вже зна́е мене́; ні до ко́го не йде, тілько до ме́не. Све́коръ бу́бликомъ мани́въ — не хо́че! И въ доло́нечки вже пле́ще! Ви́йду я съ ха́ти та зза дверей и ди́влюсь, а воно́ й во́дить оченя́тами — шука́е мене́!«
»Розу́мна, розу́мна зросла́«, ка́жуть. »Готу́й лише́нь по́сагъ та рушники́; ху́тко й сва́татимуть!«
А дівчинка, спра́вді, якъ та квіточка роспу́куетця; таке́ сла́вне дитя́точко, весе́ле й здоро́ве, на пречу́до!
Тимъ вре́мємъ поме́ръ нашъ панъ; поча́въ молоди́й господарюва́ти. И стари́й бувъ недо́брий,
