Старий Яки́менко ожени́въ си́на, та таку́-то вже невісточку собі взявъ, що й не сказа́ти! Білоли́ця, га́рна й весе́ла, а прудка́, якъ за́йчикъ; и въ ха́ті й на дво́рі въе́тця, порядку́е, господарю́е, и співа́е, й сміе́тця, ажь геть чутно́ іі́ голосо́къ дзвеня́чий. Аби́ на світъ благослови́лось, уже́ вона́ й проки́нулась, якъ ра́ння пта́шка, и клопо́четця, й бігае. И све́кру дого́дить — услу́жить, и чоловіка пожа́луе, и діло не стоіть — зро́блене все. Живу́ть щасли́во, любе́нько; стари́й, на іхъ гля́дючи, тілько Бо́га милосе́рдного дя́куе.
Одно́ й жури́ло іхъ, що діто́къ Госпо́дь не дае́. Вона́ було́ якъ де попаде́ чужу́ дити́нку, то вже й цілу́е, й милу́е, а сама́ зітхне́ тя́жко. Ажъ ось посла́въ імъ Госпо́дь, уроди́лась дівчинка. Та́къ-то вже коха́е та пести́ть Горпи́на
