ло́; ста́ла, дивлю́сь, — тілько окру́гъ ме́не безкра́і степи́ зеленіють…
Свекру́ха сама́ пла́че, а мене́ розважа́е: »Та́къ-то намъ уже Госпо́дь давъ, до́ню моя́ ми́ла«, каже, »що хто ска́че, той и пла́че! Отъ я звікова́ла въ роско́ші, за́міжъ пійшла́ по любо́сті; сини́ въ ме́не, якъ соколи́… та за те жъ я й попопла́кала найгіршими слізми́. И я виряжа́ла пе́рше свого́ чоловіка, а тепе́ръ изъ свое́ю дити́ною розлу́ка; та ще не зна́ю, чи дожду́, чи поба́чу вже, бо я таки́ на сві́ті пожила́; мо́же, Госпо́дь и до Се́бе при́йме. А ти молоде́нька, діжде́шъ ёго́; чого́ тобі жури́тись? Змарніешъ на ли́чку; тілько ёго́ запечалишъ.«
И Мо́тря було́ прибіжи́ть: »А що́ се ти, Дома́хо? чого́ пла́чешъ? Аже́-жъ и я свого́ Кири́ла у Кримъ ви́проводила! Та я́къ же змарніла, Ма́ти Бо́жа! Коли́ твій чоловікъ розсу́дливий, вінъ на те́бе й не гля́не, — така́ ти ста́ла! А мій, то мене́ й приголу́бить, и поцілу́е, бо я стріну ёго́ така́, якъ макъ по́вний.« Такъ було́ мене́ розважа́е.
На-си́лу я дожда́ла о́сени. Та вже що-годи́ни вибіга́ю за воро́та, чи не йдуть вони́? А въ ночі й оче́й не зведу́: отъ сни́тця мині, що скрипля́ть воро́та, або чолові́ківъ го́лосъ чутно́, такъ я и
