Якъ збула́сь сёго́ ли́ха, мині нена́че й веселійше тро́шки ста́ло; дожида́ю Дани́ла съ Кри́му… я́къ-то вінъ ве́рнетця, я́къ-то поба́чу ёго́! а зду́маю, що, мо́же, яка́ приго́да ёму́ въ доро́зі ста́лась, то й се́рце мое́ похоло́не. Ви́йду собі, ся́ду де въ садку́, та якъ заду́маюсь, то ду́мка ду́мку спережа́е; роби́ти що́, ніяко́і охо́ти нема́. Такъ и ма́юсь цілий день.
Одно́го ра́нку та́къ-то мині ва́жко було́! коли́ чу́ю — кли́чуть ма́ти: »Дома́сю! иди́ лишъ до ха́ти: Госпо́дь хоро́шихъ госте́й насла́въ.
»Яки́хъ, ма́мо?« пита́ю, а сама́ такъ и трушу́сь.
»Одъ па́на Корнія Дончука́: сва́тае тебе́ за свого́ си́на, Дани́ла.«
Бо́же жъ мій ми́лий! я й не памята́ю, якъ ма́ти ввели́ мене́ въ ха́ту, якъ поблагослови́ли! Подава́ли рушники́ (я ви́несла, що найкра́щий, вишне́вий), та й заручи́ли насъ.
Стари́і жъ ра́дятця зъ свата́ми, а Дани́ло схили́вся до ме́не близе́нько: «Дівчи́но моя́!« ка́же, »чи лю́бишъ ти мене́ такъ, якъ я тебе́, ду́же?«
Я мовчу́… а такъ уже́ лю́бо мині ёго́ слу́ха-
