Та було́ якъ почне́, якъ почне́ вига́дувати, я й заслу́хаюсь.
Якось порядку́ю въ свое́му садку́, біжи́ть ме́нша сестра́: »Дома́сю! Дома́сю! свати́ йдуть! уже́ близе́нько!«
Охъ мині ли́шечко! Побігла до ха́ти, у сіняхъ спини́лась. Чу́ю — зъ ба́тькомъ перегово́рюютця, що прийшли́ до ва́шоі ми́лости одъ па́на Игна́та. Ви́йшовъ ба́тько две́ри одчиня́ти, я ёму́ въ но́ги, кла́няюсь та пла́чу: »Та́тоньку рідне́сенький, не топліть свое́і дити́ни!«
»А яки́й вра́жий синъ тебе́ хо́че топи́ти!« ка́же ба́тько. »Го́ді жъ бо, го́ді, не плачъ!«
»Хиба́ ми бу́демо тебе́ си́ловати, до́ню?« ка́жуть ма́ти: »чого́ пла́кати?«
Я раде́сенька, такъ дя́кую імъ: »Спаси́бі, ма́мо, що ви мене́ жа́луете, що за не́люба не оддаете́!«
Ба́тько, почастова́вши тихъ сватівъ, подя́ковали за ла́ску. »А дити́на на́ша«, ка́же, »ще молоде́нька, неха́й ми ще сами́ іі́ покоха́емо, та на́вчимо на ро́зумъ до́брий.«
»Отсе́, до́ню«, ка́жуть ма́ти, якъ уже́ провели́ старостівъ, »се твій місяць, що за хма́ру зайшо́въ.«
