Надхо́дить о́сень. Одроби́лись у по́лі; спра́вили обжи́нки. По у́лицяхъ почали́ свати́ похожа́ти; тілько й чу́ешъ, якъ дівча́та хва́лятця: »А я за свого́ Миха́йлика зару́чена!« — »А мене́ ба́тько поблагослови́въ за Павлуся́!«
Сму́тно мині та су́мно мині, мовъ я въ чо́рну хма́ру ввійшла́; тілько й ра́дости, якъ стрінусь изъ Мо́трею, наговорю́ся. Я́къ уже́ іі́ проси́ла: »Скажи́ мині, лю́бочко, чи пра́вда тому́, що ти говори́ла, чи то жа́рти твоі? Хто тобі каза́въ, що бу́дуть сва́тать?«
»А хиба́ я не каза́ла, кого́ посила́ла? соро́ку білобо́ку…« Та й почне́ регота́тись. »Отъ, се́рце, я тебе́ пора́жу хоро́шою ра́дою: чого́ не тре́ба — не пита́й. Помирку́ймо лишъ, я́къ-то ми съ тобо́ю въ чужу́ сто́рону оддамо́сь, да поміжъ чужі лю́де! Яка́-то на́ша до́ля вда́стця! Коли́бъ, Го́споди, ща́сна! Поприіжджа́емо до своіхъ батьківъ, до матеро́къ у го́сті. Що я приіду пи́шно та кра́сно, а ти ще кра́ще, — си́вою парови́цею (бо тамъ усе́ си́ві воли́ въ Мазови́щі), у наміткахъ димови́хъ, изъ лю́бимъ чоловікомъ. Неха́й на́шимъ ворога́мъ тя́жко!«
