ма́къ! Такі бро́ви висо́кі, чо́рні. Все лю́льку кури́въ хму́рий, на́че ду́мае на Ту́рка йти; а нерухо́мий, якъ спра́вді зъ зо́лота ви́кований! Озва́вся тілько разъ; не займа́въ дівча́тъ ніко́го, да й на ме́не щось двійчи погля́нувъ, та й то́ ніби такъ, не́хотя, невми́сне. Ажъ мині ли́хо: всі жарту́ють, всі смію́тця, а вінъ стоіть, тілько бро́ви підніма́е. Тако́го-то я собі журавля́ сподоба́ла! Да вже, нічого роби́ть, аби́ вони́ съ Кри́му поверну́лись!«
»То що́?« пита́ю.
»Бу́дуть насъ сва́тать«, ка́же, »и ви́сватають, якъ пи́ти даду́ть! А ну́те, дівча́та, звелича́ймо Дома́ху!« Та й почала́:
»Сия́ла зіронька, сия́ла:
Съ кимъ ти, Дома́сю, стоя́ла?
Съ тобо́ю, Дани́лко, съ тобо́ю
Підъ зеле́ною вербо́ю
Съ тобо́ю, чума́че, Данилце́мъ,
Підъ виши́ванимъ рукавце́мъ.«
»Да скажи́ жъ, Мо́тре-се́рденько, якъ се ти все те зна́ешь? Хто тобі каза́въ?«
»Посила́ла я соро́ку білобо́ку, а вона́ мині принесла́ дві вісти підъ пра́вимъ крильце́мъ: одну́ про Дани́ла, а дру́гу про Кири́ла.«
Та такъ смішками та жа́ртами и одмо́вилась, а пра́вди не сказа́ла.
