»Такъ и есть! се того́ чорня́вого, висо́кого? Се той, що́ чо́боти ри́пають? О, та й хоро́ший же вда́вся! та яки́й жартовли́вий, говірки́й! золоти́і у́ста!«
Мене́ на́че жа́ромъ вси́пало. »Со́рому не ма́ешъ, Мо́тре«, кажу́ ій.
»Отсе́! я щи́ру пра́вду говорю́. Мо́же, ні? А ну, забожи́сь! Бачъ, и у́ста твоі не розмика́ютця! Слу́хай лише́нь, що́ я тобі скажу́; а ви да́йте мині духъ звести́, — чого́ насу́нулись усі ра́зомъ? Сіда́йте жъ бо кружка́, та й слу́хайте.«
Ми посіда́ли, та й слу́хаемо; а въ ме́не се́рце бъе́тця, якъ не ви́скочить.
»Я довідалась, звідки ті чумаки́ ро́домъ.«
Я ажъ кри́кнула: »О?… а звідки вони́?«
»Вони́ всі зъ Мазови́ща.«
»А відкіль сю вістку ма́ешъ?«
»Зо дна мо́ря.« (Ся Мо́тря була́ спра́вді така, що й зо дна мо́ря доста́не, що ій тре́ба). »Той, що до Дома́хи горну́вся, Дани́ло Дончу́къ, а той, що мині найлу́чче сподо́бавсь, Кири́ло Савти́рь.«
»Та яки́й же вінъ, той Кирило?« пита́е Оле́на Якове́нкова; «отто́й біля́вий, весе́лий?«
»Похо́дивъ! Я й не пита́ла про твого́ біля́вого. Се вже Госпо́дь тобі суди́въ, сестри́це; а дуріть намъ не го́же. Мій Кири́ло зо́лото не чу-
