що́ се тобі ста́лось? змарніла, моя́ дити́но!« А ба́тько хоть и нічо́го не гово́рить, та все пи́льно на ме́не погляда́е.
Ви́йду поміжъ дівча́та, такъ мене́ и обсту́плять: »А чого́ така́ смутна́? А що́ въ те́бе на ду́мці? Отсе́, якъ води́ въ ротъ набра́ла! Мо́же, на те́бе хто недо́бримъ о́комъ гля́нувъ? Мо́же, тебе́ таки́й вітеръ обвіявъ? Чого́ ти така́, якъ за не́люба засва́тана? Скажи́ намъ усю́ пра́вдоньку, Дома́сю-се́рце!«
А я все не говорю́ — бою́ся, хоть ча́сомъ щи́ре сло́во якъ не ви́летить зъ устъ.
»Бачъ, цура́есся насъ!« було́ гніваютця дівча́та.
»Що́ жъ я вамъ ма́ю каза́ти, сестри́ці? такъ чого́сь незду́жаю«, було́ одмовля́юся.
»Ну лишь у хре́щика, або въ короля́!« Сче́плятця рука́ми и мене́ вхо́плять, та й понесу́тця, рего́чучись, ажъ земля́ гуде́.
»Э-э, дівча́та!« ка́же Мо́тря, »Дома́сі и не въ голові на́ше гуля́ннє. Зна́ю я до́бре, яка́ ту́га прийшла́ ій до се́рця.«
Дівча́та такъ и присіпались: »Скажи́, Мо́тре, на́ша се́стронько, га́лонько!«
»Полюби́ла на́ша Дома́ха чума́ченька молодо́го перехо́жого.«
