ро́ший, прехоро́ший, чорня́вий, о́чи якъ у орля́ти, — ви́йшовъ противъ ме́не, узя́всь підъ бо́ки, та й ка́же: »Дівоньки-голу́боньки! яка жъ отсе́ поміжъ ва́ми дівчи́на, якъ зоря́ я́сна ся́е? Якъ би́ пла́вала вона́ въ си́нёму мо́рі ри́бкою, я бъ іі́ шовко́вимъ не́водомъ поня́въ; коли бъ літа́ла пта́шкою, бувъ би золоти́мъ про́сомъ прина́дивъ; а тепе́ръ му́шу пита́ти: яко́го се ба́тька дочка́?«
А дівча́та всі ра́зомъ: »Ива́на Самуся́! Ива́на Самуся́!«
Тогді взявъ вінъ мене́ за ру́ку: »Дівчи́но-чарівни́ченько! чи звели́шъ мині сватівъ до те́бе сла́ти?«
А мині ажъ у оча́хъ стемніло.
Пізно верну́лись ми додо́му. Чумаки́ пійшли́ свое́ю доро́гою.
Не спи́тця ми́ні; въ голові шуми́ть, якъ у млині, а се́рце такъ и промовля́е мині лю́биі чумако́ви ре́чи.
Съ того́ ча́су нена́че світъ мині завя́заний. Одна́ ду́мка, одинъ жаль… Уже́ й ма́ти почали́ приміча́ти та клопота́тись: »До́ню моя́, до́ню!
