іде, а гости́нці розда́сть ажъ дру́гого, або́ тре́йтёго дня. Ми вже въ вічи ёму́ загляда́емо, хо́димо коло ёго, — ні! Вінъ собі роска́зуе, якъ тамъ съ пере́купкою посвари́вся, або́-що. А якъ уже́ повийма́е гости́нці та почне́ всіхъ дарова́ти, — зрадіемо такъ, Го́споди! »Та́тоньку, голу́боньку! Ой, та́тоньку нашъ лю́бий!«
»Да ну́, ну! го́ді вже, го́ді! Чого́ се розворуши́лись, якъ бжо́ли? И не вгамова́ть! Мо́же, въ васъ така́ ду́мка, що я все те покупова́въ? Эге́ жъ, розу́мні го́лови! Се, якъ ви́продавъ пшени́цю та зоста́лось щось изъ мірку, то й увяза́всь яки́йсь навиже́ний кра́марь: заміня́ймось та заміня́ймось! Я й заміня́всь, аби́ одчепи́тись.«
Отта́къ, було́, ви́думае що-не́будь, а вже ніко́ли не призна́етця, що згада́въ про васъ, купи́въ вамъ гости́нця, — изъ ро́ду-віку не ска́же! Такий-то бувъ покійний, неха́й царству́е!
Ха́та була́ въ насъ хоро́ша, и садо́къ, и горо́дъ вели́кий; въ садку́ ви́шні, й чере́шні, й я́блука, й воло́ські оріхи, й гру́шки, й кали́на; двіръ широ́кий, воро́та но́ві. А въ ха́ті ми́ло та лю́бо гля́нуть: лавки́ й столи́ ли́пові, образи́ Кия́нські, хо́роше малёвані, позапи́няні рушника́ми виши́ваними; и на рушника́хъ квітки́, и круго́мъ квітки́ та зілля́ паху́чі.
