жу́, »дівчинко ! що́ се ти ро́бишъ?« — »Пустіть мене́«, ка́же, »пустіть, бабу́сю, неха́й я туди́ гляну въ оста́ннє… Тамъ мій ба́тько й ма́ти живу́ть…« Та такъ жа́лісно, якъ пташеня́точко кили́че — пустіть! Я й пусти́ла. Підде́ржала іі́ тро́хи; вона́ все ди́витця пи́льно-пи́льно въ си́ні далеко́сті; а слёзи, мовъ пе́рло, си́плютця мині на ру́ки, те́плі-теплі… Со́нце са́ме захо́дило… Загле́діла — ви́шня въ саду́ цвіте́: »Принесіть мині, бабу́сю, вишне́ву квіточку… принесіть, бабу́сенько!« Я пійшла́, та й принесла́. Вона́ взяла́. »О, яка́ жъ паху́ча«, ка́же, »та свіжа! Спаси́бі вамъ, се́рце бабу́сю!« Лягла́ и квіточку коло се́бе положи́ла. »Отъ уже́ й со́нечко низе́нько«, ка́же, та й почала́ тогді зга́дувати ба́тька й ма́тіръ; все іхъ гука́ла, все до іхъ промовля́ла: »Та́ту мій, та́ту! на́ що ви мене́ поки́нули? Ма́тіночко! возьміть мене́!… Ой поки́нули жъ мене́, поки́нули саму́!… Ма́мо!… Та́ту!… рі́дні моі та лю́бі!…« Неха́й Госпо́дь іі́ при́йме, мою́ голу́боньку, на свое́ на́дро! Та́къ-то вже я попопла́кала на ста́рости-літяхъ!«
Въ пя́тницю іі́ похова́ли. Якъ спуска́ли домови́ну въ я́му, то все надъ не́ю білі голуби́ кружля́ли. Со́нечко гра́ло, мовъ розси́палось по зем-
