ка проси́ти та моли́ти — положіть мене́ проти́ вікна́, та положіть, то я й му́сила ій догоди́ти.«
»А що́, Ода́рочко«, пита́ю, »якъ?«
Вона́ подиви́лась на ме́не, та й ка́же: »Тітко-се́рце! у насъ тепе́ръ ви́шні та чере́шні цвіту́ть, а да́лі й макъ красова́тиметця… А та́то й ма́ма?… Нема́ вісто́къ?«
»Ще нема́, лю́бко« кажу́. »Я тоді за́разъ прибіжу́ до те́бе. Чи не бажа́ешъ ти чого́, Ода́рцю?«
»Ні, тіточко, нічо́го не бажа́ю, неха́й тілько одъ вікна́ не жену́ть.«
Ото́ такъ у неділю я іі́ одвідала, а въ четве́ръ почу́ли ми, що вме́рла. Побігла я туди́: вона́ вже на столі. Свічечка гори́ть, а ніко́го нема́. И така́ жъ вона́ хоро́ша лежа́ла, якъ ангеля́тко Бо́же!
Надійшла́ старе́нька слу́жка. »О!« ка́же, »попопла́кала я надъ ва́шою дити́ною, се́рце! Та така́ жъ ти́ха та покірлива вона́ була́! тако́і лю́боі душі зъ ро́ду-віку ще не ба́чила! Ввійшла́ я до не́і вчо́ра, вона́ спина́етця на вікно́. »Ой«, ка-
