річъ така́ въ ёго правди́ва, на́че чу́ешъ и ба́чишъ передъ собо́ю того́, хто гово́рить. Вели́кого сто́ять си́і оповіда́ння тимъ, що живопису́ють на́шихъ селя́нъ, якъ вони́ есть передъ на́шими очи́ма, — живопису́ють не такъ, якъ зви́кли на нихъ диви́тись изве́рху, а такъ, якъ вони́ сами́ на се́бе ди́влятця. Панъ Ма́рко Вовчо́къ роска́зуе про наро́дъ, лю́блячи ёго и шану́ючи ёго́ чоловічу исто́ту. Тимъ у ёго вся́ка черта́ вихо́дить буйно́ю и пова́жною. Чу́е вінъ, що не мале́ діло оповідуе, виставля́ючи ду́шу людську́ зъ іі́ нерівною до́лею и виво́дячи передъ просвіще́нний миръ занедба́не товари́ство, кото́ре есть ко́рінь и си́ла на́шоі на́циі. Се не ви́думки на потіху гуля́ющимъ лю́дямъ: се жива́ этногра́фия, кото́ру зрозумівъ писа́тель здоро́вимъ умо́мъ и гаря́чимъ се́рцемъ.
Чимъ же си́і оповіда́ння різня́тця одъ Квітчинихъ по́вістей и Тара́совихъ поэмъ? Квітка наро́дню мисль прово́дивъ черезъ наро́дню жизнь и диви́всь на все, що́ трапля́етця въ жи́зні зъ гото́вою филосо́фиею. Квітка саму́
