сказа́ла. Перенесла́ я іі́ въ комо́ру, положи́ла на ла́вці; вже вона́ й не підняла́сь.
Все було́ про́сить: »Тітко-се́рце! одчиніть віко́нце й две́ри: неха́й я світу Бо́жого поба́чу, неха́й подивлю́сь у свою́ сто́рону!«
Пани́ пора́дились міжъ собо́ю, каза́ли ба́бу привести́. Прийшла́ старе́сенька бабу́ся, ажъ біла; роспита́лась, подиви́лась, та й похита́ла голово́ю. »Дити́но моя́ нещасли́ва!« ка́же, »неха́й тиі́ добра́ не діжду́ть, що тебе́, якъ паху́чу квітку, стопта́ли, а твій вікъ уже́ недо́вгий!« Перекрести́ла дівчинку, запла́кала, та й ви́йшла.
Тогді звеліла па́ні одвезти́ дівчи́ну въ больни́цю.
»Пустіть мене́, па́ні«, прошу́сь я въ не́і, »пригле́діть за Ода́ркою! Я й роби́тиму вамъ щи́ро, що мині загада́ете, и дівчинки догле́жу.«
»Отъ«, ка́же, »дурни́ця! тамъ кра́ще одъ те́бе пригле́дять.« Не пусти́ла.
Въ неділю я́кось ви́рвалась я, побігла одвідати. Увійшла́, дивлю́сь: лежи́ть вона́, якъ разъ проти́ вікна́, и вікно́ одчи́нене.
»Отсе́«, ка́же мині старе́нька слу́жка, що тамъ за неду́жими дохожа́е, »якъ почала́ ва́ша дівчин-
