Вінъ бувъ га́рний на лиці, ста́вний таки́й, и ду́же гордови́тий. Коли́ й гля́не на те́бе, то все одни́мъ о́комъ, черезъ плече́. Спита́въ, чи нема́ ли́сту одъ ба́тька, и ви́йшовъ. Ви́бігла й дітво́ра на насъ диви́тись. Па́ні ка́же імъ по-сво́ёму: »Да́йте сімъ хло́пкамъ ру́чокъ поцілова́ти.« Вони́ й попростяга́ли рученя́та — цілу́йте!
Загада́ли мині пря́сти, а Ода́рку посади́ли гаптова́ти. Гапту́е було́ панночка́мъ сподни́чки, або́-що, та що-ве́чора й несе́ до па́ніі пока́зувати. Па́ні ча́сомъ и до́бра, тілько нала́е, якъ що́ тамъ нега́рно, а ча́сомъ, якъ росхо́дитця, то, мовъ во́ду зъ лотоківъ, нічи́мъ не впи́нишъ. Тогді всімъ ли́хо! Не злюби́ла вона́ насъ; не такъ мене́, якъ Ода́рку. Було́ такъ и ість, якъ иржа́ залізо. Ото́ разъ: »Танцю́й, Ода́рко! танцю́й, та й го́ді!« Звеліла іі́ вивести посередъ поко́ю, — танцю́й! Пійшла́ танцюва́ти, безща́сна, та ніжки ій підитну́лись — упа́ла; а вони́ рего́чутця. »Удае́«, ка́жуть, »удае́!« Оттаке́ лихо!
Дивлю́сь я — та́не, та́не моя Ода́рка, якъ воскова́ свічечка. Сиди́ть було́ цілі́сінький день, и слове́чка не промо́вить. Чого́ вже па́ні ій не
