іі́: «Неха́й тебе́, моя́ до́ню, Ма́ти Бо́жа засту́пить!«
Привели́ насъ у двіръ. Вози́ вже стоя́ть запря́жені. Ви́йшла па́ні съ панночка́ми, нака́зуе вірно служи́ти молоди́мъ пана́мъ; ви́йшовъ и вінъ, панъ. »Руша́й!« каже возни́ці. Що тутъ говори́ти? »Коли́ пани́ пожа́луютця«, ка́же до насъ, »то зна́тимете въ ме́не, якъ ко́замъ ро́ги виправля́ють! Руша́й!«
І́демо день и дру́гий. Пита́ю въ Ода́рки, чи зду́жае. — »Здоро́ва, тіточко, тілько мині на се́рці ва́жко, о, ва́жко!« И все вона́ ду́мае, все суму́е: ска́зано, за не́нькою та за ба́тькомъ!
На четве́ртий день въіхали въ па́нський двіръ. Всі насъ круго́мъ озира́ють та перемо́ргуютця; ніхто́ не загово́рить, а ні привіта́е. Міські все лю́де, нещи́риі, глумли́виі.
Повели́ насъ у поко́і. Ви́скочила па́ні. Ма́буть, ба́чили ви не разъ и не два тихъ Ля́ховокъ? Всі вони́ прудкі, та весе́лі, та говіркі. И ся така жъ була́. Якъ почала́ вона́ говори́ти, то й за се́бе все сказа́ла, и за насъ одповісти́ла. Та та́къ-то ху́тко та шпа́рко! сама́ ажъ извива́етця передъ на́ми. Старе́нька вже, а на виска́хъ ку́чері, въ перстня́хъ у блиску́чихъ, у стрічка́хъ, то ніби й мо́лодо гледи́тця. Ви́йшовъ панъ.
