Нашъ ста́рший пани́чъ та одружи́вся зъ Ля́ховкою и живъ собі въ мі́сті, а до ба́тька ро́ківъ щось съ чоти́рі не іздивъ: були́ въ гніву́. Лютова́въ стари́й за те́, що Ля́ховку взявъ; да вже якъ Богъ давъ імъ діте́й, стари́й іхъ прости́въ. Почали́ вони́ наіжджа́ть у го́сті й часте́нько. Ля́ховка я́кось обійшла́ старо́го, на́че яки́ми ча́рами, що й слу́хавсь іі́, и гро́ши ій дава́въ… а скупи́й таки́й бувъ — Бо́же!
Якъ вона́ приіхала, па́ні на́ша й панночки́ підговори́ли іі́, щобъ ви́просила собі Ода́рку, щобъ-то бідну дівчинку завезти́ геть одъ па́на. Ля́ховка якъ почала́ проси́ти, якъ почала́ моли́ти, — вінъ и одда́въ. И отто́ да́но намъ до неді́лі вре́мя зобра́тись, а сами́ впере́дъ повіялись.
Дожда́лись неді́лі; зійшла́сь роди́на насъ випроважа́ти; попроща́лись. Ода́рка въ-оста́ннє вклони́лась ма́тері; а ма́ти схопи́ла іі́, скропи́ла слёза́ми та тілько промовля́е: «Дити́но моя́! дити́но моя́ еди́на!« та такъ-то вже побива́лась, нещасли́ва, що й камяне́ бъ се́рце роспа́лось. А дівчи́на на́че заме́рла, и не пла́че. Уклони́лась ба́тькові; ба́тько благослови́въ
