»Ні«, ка́жуть, »ми сёго́ не сміемо. Не пійдешъ добро́хіть — си́лою поведемо́: такъ зве́лено. Тебе́ ще зъ ве́чора шука́ли на́ щось панночки́ й па́ні приіжжа.«
»Яке́сь ище́ ли́хо ко́ітця!« ка́же братова́.
»Богда́й ніхто́ тако́го не дожда́въ! Лу́чче бъ вона́ була́ мале́нькою зги́нула!« озва́вся братъ. »Го́ді, Ода́рко, го́ді пла́кати! го́ді проси́тись!… не поми́лують… та не іхъ и си́ла.«
»Не си́ла на́ша«, ка́жуть паробки́: вже й імъ ста́ло жа́лко. »Эге́, дя́дьку! якъ би́ то си́ла!«
Ми сами́ не своі: що́-то бу́де? Не зна́емо, чи йти въ двіръ, чи до́ма дожида́ти свого́ ли́ха. Коли́ такъ у обідню добу́ прийшла́ Ода́рка.
»Проща́йте, ма́мо, проща́йте!«
Ми до не́і: »Що́ таке́, що́ таке́?«
»Оддали́ мене́ молоди́мъ пана́мъ«, ка́же; »зъ неді́лі повезу́ть. И васъ повезу́ть, тітко-се́рце; каза́ли намъ на неділю зряди́тись.«
У ме́не й се́рце похоло́нуло. Звікова́ла хоть не въ ро́скоші, та все таки́ міжъ ро́домъ, у своій хаті; ато́ оддаю́ть до чужи́хъ люде́й, у чужу́ сто́рону, не зна́ю за що́ й про що́. Гірко мині ста́ло; облили́ мене́ дрі́бні слёзи. А братова́ дя́куе Бо́гу, що іі́ Ода́рка не сама́ на чужи́ну іде.
