хають!« ка́же братъ, та й ви́йшовъ съ ха́ти, мовъ ёго́ огне́мъ пекло́.
Ода́рка запла́кала слізми́, та й почала́ роска́зувати все: якъ іі́ замика́ли на нічъ саму́ у го́рницю, якъ грози́ли й би́ли, якъ до згу́би довели́…
»Ти бъ, моя́ до́ню, до па́ніі: мо́же бъ вона тебе́ ви́рятовала… нерозу́мна моя́ дити́но!«
»Ма́мо, ма́мо! що́ па́ні помо́же! Одъ ёго всі въ-ро́зсипъ, якъ голуби́ одъ шуліка. Не помо́же па́ні! Па́ні и панночки́ ище́ на ме́не обіжа́ютця, нена́че я спра́вді ви́нна. Котра́ ні прійде — доріка́е та га́нить, и сло́вомъ, и о́комъ.«
Такъ-то жу́римось та пла́чемо, пла́чемо та жу́римось, и не счу́лись, якъ те́мна нічъ наступи́ла.
»Незду́жаю я, ма́тінко!« ка́же Ода́рка. »Неха́й у васъ перебу́ду хоть сю одну́ нічку. Тепе́ръ у дворі го́сті, ніколи й огле́дітьця за мно́ю.«
Заночова́ла до́ма. Чи спа́ла, чи не спа́ла, чи ще й оче́й не звела́, вже паробки́ зъ дво́ру й прибігли за не́ю: »Иди́ ху́тко въ двіръ!«
Я́къ вона́ проси́лась, я́къ пла́кала, ище́ яки́й часъ перебу́ти въ ба́тька, бо тя́жко незду́жала!
