ба́чила«, ка́же, »тілько дво́рки, неха́й Госпо́дь імъ подару́е, зъ ме́не насмія́лись.«
Сидимо́ мо́вчки; ти́хо въ ха́ті та су́мно; тілько чутно́, якъ братова́ пла́че, або́ братъ тя́жко, тя́жко зітхне́. Коли́ щось зашелестіло; ри́пнули две́ри; увійшла́ на́ша Ода́рка. Ми такъ и зомліли, якъ на не́і гля́нули: бліда́-бліда́ та заму́чена! А вона́, безтала́нночка, поклони́лась, та й ста́ла въ поро́га, якъ чужа́; стоіть и оче́й не зведе́.
»Отъ, жінко«, ка́же братъ, »ми й поба́чили свою́ дити́ну. Яка́ кра́сна ста́ла!« та й запла́кавъ. У-пе́рше зъ-ро́ду я тогді поба́чила, якъ мій братъ пла́че. Неха́й Ма́ти Бо́жа у-друге не приво́дить!
Посади́ли ми свою́ Ода́рку на ла́вці; братова́ й ка́же: »До́ню моя́! го́ренько мое́! се вже тебе́ одпусти́ли зъ дво́ру?«
»Я, ма́мо, ни́шкомъ прийшла́. У двіръ го́сті наіхали: молоди́й панъ изъ жінкою.«
»Роскажи́ жъ намъ, Ода́рочко, усі приго́ди своі, лю́бко!« кажу́ ій.
»Та роскажи́ жъ бо, роскажи́! неха́й послу́-
