Перему́чились ми до ве́чора; уве́чері братова́ побігла въ двіръ довідатись, та ху́тко й верну́лась: »До Ода́рки не пусти́ли«, ка́же; »и здалікъ не ба́чила, и голоска́ іі́ не чу́ла!« а сама́ пла́че-пла́че!
И довге́нько ми не ба́чили свою́ дити́ну: не пуска́ли ні ба́тька, ні ма́тери, а ні мене́. При́йдешъ було́, посто́ішъ коло па́нськихъ ворітъ, та й додо́му ве́рнесся, ажъ тобі світъ не ми́лий. Роспи́туешъ у дво́рокъ, у дівча́тъ. »Не зна́емо, се́рце, не зна́емо. Ва́шу дити́ну мовъ за золоту́ бра́му зачи́нено: и въ вічи іі́ не поба́чишъ.«
А и́нші, то смію́тця, нена́че Госпо́дь імъ ро́зумъ одібра́въ. »Що́ буде́ ва́шій Ода́рці?« ка́жуть, »бу́де те́, що́ й намъ було́! Чому́ ні? Хиба́ ва́ша Ода́рка вели́ка па́нна, чи що́? А ми жъ не були́ діти въ свого́ ба́тька? Мо́же, насъ не́нька не жа́ловала? И ми коли́сь були́ до́брі, а ось же довело́сь зійти́ на леда́що, да таки́ жъ я́кось у сві́ті живемо́ и хлібъ жуемо́.«
Ми хо́димо та хо́димо що-дня́, чи не поба́чимо. Вже тре́йтій ти́ждень мина́е. У неділю въ ве́чері братова́ верну́лась изъ дво́ру пла́чучи. »Не
