панъ у две́ри! Якъ-то ка́жуть: про во́вка помо́вка, а вовкъ у ха́ту.
Увійшо́въ вінъ, та й пита́е: »А де́ твоя́ дочка́, Ода́рка?«
А въ мого́ бра́та була́ дівчи́на, Бо́же мій ми́лий яка́ дівчи́на! Вона́ було́ вве́сь двіръ весели́ть собо́ю, якъ зоро́ю. Таке́ жъ то молоде́ та щасли́ве! ніяко́го ли́ха не зна́е, не відае; бігае собі та сміе́тця, мовъ у срі́бні дзво́ники дзво́нить.
Спита́въ вінъ про Ода́рку — ми такъ и поприкипа́ли на мі́сті; а Ода́рка са́ме въ ха́ту. Вінъ якъ угле́дівъ дівчинку, ажъ о́чи ёму́ засвіти́лись, та й ка́же: »Ходи́ зо мно́ю въ двіръ, дівчи́но!«
Ода́рка до мату́сі. Ста́ла коло мату́сі и стоіть, не ди́ше, моя́ ри́бочка.
»Вона́ ище́ й літъ не дійшла́, па́не: пятна́дцятий годо́къ почина́е«, ка́же ба́тько; а ма́ти пла́че.
»А ну ище́ що́ зговори́ мині, вра́жий си́ну! то я тебе́ почасту́ю!« грімнувъ на ёго, та зно́ву до Ода́рки: »Ху́тко, ху́тко, Ода́рко! ходімъ!«
Вона́ все стоіть, не йде́.
»Ху́тко, дівчи́но!«
Не йде, мовъ обмертвіла. Зага́рбавъ вінъ іі́, та й повівъ.
На́че со́нце на́ше зайшло́! Я́кось у ха́ті спустіло, обезлю́дніло.
