несе воно страшної віди, прислухали до кожного слова, чи не промовиться гірка вість. Багато — багато перебулося тих днів, поки аж прийшов той день, що по місті новина, як стріла, пролетіла: „Кармелюка ранено, Кармелюка везуть!“
І привезли його. І знов йому темниця темна, суд угніваний, важчі та кріпші кайдани і заслання дальше та скрутніше; знов його стріла й провела людська зграя купами, гомонячи, жалкуючи. Тоді знайшлася його жінка й дочка. Як першого разу, вони тепер його провожали; як першого разу, вірна дружина знов промовила до його: — „буде, як кажеш,“ — а дитина плакала й цілувала його, а він, як перш, сподівавсь на ліпші часи; знов казано засланцям рушати — й рушили, і зник він знов з очей і, як перш, тільки дерева при шляху вирізувалися на ясному небові з того краю…
Його гнали усе далі та далі, а вони, зоставшися, тяжче та тяжче заробляли та… та дожидали. І зникли вони усі. В остатнє бачили люде молодицю з дівчинкою тоді, як в-остатнє чутка була розбіглася, що Кармелюк визволивсь, повернувсь; чутка та пропала, і Кармелюка, ані дружини його ані дитини вже не знайшлося по-вік. Де вони поділися, як загинули — не зна ніхто й досі. Зникли вони і згинули, як ба-
