світло, як завсігди, й думали усе тії ж думки і сподівалися усе тими ж сподіванками. Котрого вже то вечора, у котрий то вжераз дочка мала, промовивши: — „може сьогодні“ — до неньки, обойко вони сиділи тутеньки. Коли ж хатні двері відчинилися і він, дожиданий, уявивсь поперед ними… Боже-світе! Боже-світе!
На другий день у селі усе прокидалося й сповнялося село спокійним, щоденним гомоном, і сонечко ясненько зіходило і, як перш виходила у-ранці на роботу Кармелиха молода, так і тепер вийшла вона. Вийшла й подивилася — наче б усе округи змінилося, та як заплаче сильненько, як заридає! Не з жалю, бо як дочка мала кинулася до неї, вона ж благенько такеньки всміхнулася, як споглянула — так же бо променіло з очей хороших — відрада сама!
Хутенько потім Кармелиха спродала хату свою, попрощалася з усіма й покинула село з дочкою. Чули від неї люде, що може побереться вона до блигомого міста і там оселиться, теж, може, й дочапає аж до самого Київа; напевно ніхто не знав, куди вона побралася, ані де вона пристала на життя. Правда, плескав хтось-десь-щось, ніби то бачили молоду Кармелиху з малою дочкою у хуторі далекому, глухому, де вона заробляла; друга знов віда така була, що вона у місті ходила на поденщину, — усі, хто знав її, жалкували молоду, тиху молодицю й її дочку малу,
