Дожидали у-досвіта й ранком, і вдень і ввечері, й о-півночі — от зоряниці до зоряниці, від ночі до ночі — все дожидали. І минали їм такечки години, дні, тижні й місяці. У день праця, робота, клопіт, і все тая сподіванка й дожидання. В день часом сусіда увіходила до їх, і денний гук, і гомін, і клопіт і їх трохи поїдав собою, а ввечері, як усе втихало й не знімалося жадного округи поруху — мати з дочкою тихенько сиділи, засвітивши в хаті, наче на привітання. Дочка малая не бралась до іграшок — любила вона з ненькою розмовляти та часом співала маленьким голосочком батькові пісні, і як вже старалася мала виспівувати краще — так старалася маленька, що личенько починало палати, сердечко колотитися і вся маленька трепихалася. Мамині очі дивились на неї й руки простягалися, — брала її мати до себе й пригортала, маленьки рученята обіймалися коло маминої шиї й такеньки довгенько-довгенько вони зоставалися, довгенько — часом до глухої ночі. Пізно-пізно. Ніч вже минає, світло згасає; дитинку, що не радилася лягти у постільку, зложе сон коло неньки, і молода Кармелиха у досмертній тузі та печалі, затулить личенько білими руками. І такеньки час минав та минав, а вони дожидали та дожидали та дожидали.
Одного вечора сиділи вони у хаті, засвітивши
