рева при шляху вирізувалися на ясному небові з того краю, кудою зникли.
Стару матір вели люде, молода жінка несла дочку плачущу, купа вся посувала жалкуючи, судячи та радячи… Того ж дня виїхав возик з міста у Кармелеве село й повіз туди до-дому його семью. Знов засвітилося в його хаті ввечері, і всі там, сумуючи, не розлучалися з ним у думці, — проводили його душею незнакомим шляхом у незнане заслання.
Минув рік по тому. Стара мати як пообіщалася хутенько вмерти, так і вмерла, і на весні її могилка вже травою заросла густо й високо.
У хаті жила Кармелева дружина з дочкою. Колись, хутенько після того, як Кармеля заслали, сусіда, гладячи по головці його дочку малу, любенько спитала; „що ви поробляєте з мамою, маленька?“ а маленька одказала їй: — „дожидаємо!“ бо вони дожидали. Казав Кармель дожидати його, зістатися вдома: — „легш визволюся й повернуся сам.“ — „Буде, як кажеш“, — на те одказала вірна дружина й на все згодилася. Далі вже мала дочка підросла, навчилася ошамненько в мові поводитись, — ніхто вже не чув, що вони дожидають Кармеля, та вони дожидали його. Дожидали що-дня, кожної ночі, кожної години.
