бало: що він кожного чарував, приманював до себе. Була навіть така чутка, що багато шукачів і слідців його у руці держали вже до-віку не були годилися на свою службу.
Та знаходяться ж у світові красному люде, що їх жадна краса не вчарує, жадна не омане омана, — і от знайшлися такі на отамана й узялися його слідити та висліжувати безодпочинно, безусипливо він утікав від них, у-день і вночі, і ввечері й ранком, темними гаями, широкими полями, безкраїми степами, низькими долинами та лугами, високими горами…
Одної темної ночі, як усі спали, Кармелева дружина стояла в своєму садочку під вишнею немов ізмурована, поки не виявилася постать від долинки, і — тоді вона кинулася на зустріч, як душа до раю, до свого Кармеля.
Він задиханий, зморений, потомлений, помучений, пригорнувши її, не зміг довгенько придержати у своїх зомлілих руках, ледві зміг слова промовляти.
— Гонять мене, як хижого звіря, Марусе, — промовив Кармель, — Вже три дні й чотирі ночі никаю, не зупиняючись… товаришів роспустив…
— О, коханий, — каже Маруся, — і в нас тут були, питалися всіх — усі одказали: — „нічого не знаємо!“
