бу, залишив і спокій, втік і пристав сам до громади у Чорному лісі.
Коли отсе у Кармелевім селі пройшла чутка, що се їх Кармель отаманує в Чорному лісі, — пройшла чутка і зрушила старого й малого, доброго й лихого. Которий козак стрічавсь, то все козак заклопотаний; котра козачка проходила, то все козачка ростурбована, у трівозі! Дійшла чутка до Кармелевої матері старої й до його молодої дружини. Стара мати говорить, слізьми слова свої приливаючи, до невістки: — „От люде лихі, от недобрі, Марусечко! От поговір який на мого Кармеля, от позлодійка яка на мою кохану дитину! Не йму я віри сьому! Не йму віри! А як віри пійму, то вмру! А ти ж, Марусе? Що ж ти?“
— Я житиму и кохатиму, — говорить Маруся; а малесенька дочка стояла тут та слухала й собі теж бубонить: „і я з мамою! і я з мамою?“
Проминуло ще багато днів, і одного разу вночі — ніч була ясна, та тепла, місяць світив і зорі, сади у квіту стояли, хати у тиші й у-ві сні, соловейки щебетали, — Кармелева дочка спала солодко й легенько дихала; заснула теж і стара мати, нагорювавшися та наболівшися, і спала невпокійним сном: то зітхала вона у сні, то знов скрикувала, схлипувала, — сон хоч зміг неміцну стареньку, та спокію їй не дав.
