Маруся тоді говорить старій: — У ту ніч, як він пішов, я чула й питала його: що нам робити, серце? — а він казав мені: — не шукай мене, не питай про мене — дожидай мене, я сам прийду!
— Ну добре ж, добре: будемо його дожидати! — промовляє стара Кармелиха. — Будемо його дожидати!
І такеньки вона зраділа, наче Кармель вже на шляху до-дому: і в віконце виглянула, і на хатній поріг вийшла, на всі боки подивилася. Проте ж проходють-минають дні за днями — усе вони дожидають Кармеля, і все Кармеля не діждуться, усе нема Кармеля.
Отсе одного разу — було свято тоді й погода — сиділа стара Кармелиха коло своєї хати на призьбі, дивилася у поле на шлях, а невістка сиділа поруч з дочкою на руках, і дочка щебетала: — „Мамо, ти ж теперки німа й глуха — і тягнула маму за намисто, і прикладала дрібненькі пучечки мамі до уст і до вушок, і все дратувала: — „Мамо, ти тепереньки стала німа й глуха! Німа й глуха!“
Молода Кармелиха часом всміхалася дочці, часом міцніш пригортала дитинку до себе. Підійшов до їх сусіда, привитавсь та й каже: — „А чи чули ви, що коло Чорного гаю розбої? Ані перейти тепереньки тудою, ані переїхати.“ — Стара Кармелиха була стре-
