— Марусе кохана! — каже він, пригортаючи її, — Марусе кохана! я не зношу людського лиха та вбожества! Я мушу тому запобігти! Я хочу поправити це буття!
Та й став думати-думати та гадати-гадати та тужити.
Стара мати кидається туди й сюди, шукає ліків, з усіма радиться та плаче, біжить отсе до лікарки, то знов поспішається до знахарки: „Син вьяне! син нудиться!“ Зовсім старенька з сили вибилася, з журби та з тривоги зовсім тям свій розгубила.
Молода дружина Кармеля не кличе знахарок ані лікарок, не радиться нікого, не скаржиться нікому, що в неї там на серці й на душі, таїть вона про себе, мовчить, нікому не каже. Тільки румьянці зникли в неї з личенька, пісні її замовкли й очі хороші осмутніли.
Подумати б людям, що в Кармеля з жінкою щось не гаразд, та ні ж бо: глянути на їх, то й сліпі же забачать, яке вірне, незмінне тут кохання, яка порада і приязнь добра. Господарство в їх теж у гаразді… І балакали люде добрі про Кармеля, що „зовсім він щасливий чоловік — чого б то ще йому треба? Усим його Бог втішив, усим одарив — чого б то ще справді ще треба? Зовсім він щасливий! З свого щастячка попсувавсь, вередує, да от себе дурить і людей ди-
