сонечко вже запало за зелений гай і от нахватиться перва зірочка; тоді, як чоловік, потомлений денною потомою, одпочиває й обіймають його думки та гадки, і чує він істніш свою кривду чи правду, вживає лучче своє щастя або безталання… Тоді сиділи отсе вони усі вкупі — й дивилися такеньки наче б справді не прибірали вже собі чого пожадати, навіть дитинка маленька нічого, здається, не жадала собі у забавку, бо сидячи тихесенько між ними, тільки всміхалося рожевими устоньками та блискотіло ясними віченьками, — чого справді було ще ждати собі? Коли ж разом якась думка замутила й засмутила Кармеля, наче злякала, наче світ йому завьязала. Ввесь він змінивсь, наче переродивсь, і вийшов з хати, каже: — „Душно мені щось, піду трохи.“ — Мати стара потурбовалася, чи не хворість яка викидається. Він її заспокоїв: — „Ні, ненько, я здужаю.“ — Вірна дружина очима любими питалася його — він на одвіт пригорнув її міцненько.
Пізно він повернувсь до хати своєї — вже й місяць, і зорі сяли в небі, усе село поснуло; спала дочка його маленька, спала стара мати, не заснула тільки молода його дружина — вона стояла на хатньому порозі й дожидала й виглядала його, стріла й пригорнулася, наче б запиталася: чи не треба її життя або смерти, її напасти чи роскоші?
