це низенько, на селі пусто, — люде з роботи не повернулися, — тільки стрічалися на улиці діти, що бавились та грались, та наймички дві пішли по воду. — „Вийде й вона“, — подумав собі Кармель, і повернув коня до ріки і став на березі дожидати. І вона уявилася з відрами, і вона прийшла — Карамель і охнути б тоді не зміг, такечки дух йому заняло. А дівчина, побачивши його, узялась рожевим румьянцем, мов огнем і полумьям. Нікого не було над рікою, тільки вони сами двойко.
— Ти підеш за мене, дівчино кохана? — питає Кармель.
А вона йому одказзла: — Я твоя.
Посідали вони поруч над рікою, на зеленім низьким березі, і просиділи вони так у-купі аж до зірок ясненьких. І не чула того вечора Маруся-наймичка, як хазяйка сварилася на неї за гаяння, як дорікала й докоряла, і не доходило їй а-ніщо гіркеє до серденька, що трепихалося з роскоші любої та нової. Як полягали усі спати, сиділа Маруся край віконця й дивилася на зорі лискучі, на небо прозоре. І їхав Кармель до-дому помалу й теж дививсь на зорі лискучі, на небо прозоре. Такеньки дивлються у небо ті люде, що вони дуже кохають на землі.
Говорить Кармель до своєї неньки: — Хочу я, нене, одружитися, хочу взяти за себе наймичку Марусю!
