Книшів наймичка служить Маруся — сирота, що нема в неї ані родини, ані дружини і що мала плата Марусі й важка праця.
Може довгенько б ще мельникова дочка щебетала, коли б Кармель хоч времьям словечком обізвався, — він сидів як німий перед нею, і мельникова дочка знудилася з тим безмовним гостем, мабуть, на кінцю, бо покинула балакати, узяла шитво своє й сіла оддалік і заспівала. Пісня дзвінко співалась, шитво хутенько шилося й понурий мельник, стоячи у дверях у млині, дивлячись та слухаючи, подумав: — „нема з світі нічого такого недбайливого, веселого, як ті дурні молоденькі дівчата. Теж ще не виявив світ нічого такого хитливого: бач, очима раз-у-раз зиркає у воду — не може на себе надивиться, хвастлива!“
Мельникова дочка справді частенько зазирала у воду, де відкидалося її личенько смуглявеє та румьянеє з блискучими оченятами, та, може, що вона й не одним своїм личеньком любовала, бо окрім його вода оддавала ввесь зелений покот узгірья, на котрім вона сиділа, старі дуби, котрим мельник цїни не складав, козака, що задумавсь, замисливсь і здається, забув увесь світ і все на світі, — так, може, не одним своїм личеньком любовала мельникова дочка, та мельник був, як вже казано, чоловік понурий — не можна його було нічим урезонити, і з того часу, як він,
