Цю сторінку схвалено
непевного світа вечірнього здалося удові, що він такий блідий, — тільки здалося їй, що він страх блідий і вимучений, тісно і такечки жалко їй стало своє дитя коханеє, що і голосу не найшлося слова вимовити до його. Мовчки й нишком-тихенько вона лежала і на його дивилася. А він дививсь у віконце, дививсь і заспівав… Ах, що то яка пісня була! Смутна та сумна, з певного та щирого серця виходила!…
Ой йдуть дні за днями,
Часи за часами.
А я щастя не зазнаю,
Горе мені з вами!
Нещасливим уродився,
Нещасливим згину, —
Мене мати породила
В нещасну годину.
І здається, молодому
Нічого журиться,
А прийдеться молодому
З туги утопиться!
Болить моя головонька,
Оченьками мружу;
Сам не знаю, не відаю,
З чим же я тужу!
Вбогі люде, вбогі люде!
