шороху листя, ні леління води, ані колисання, — і ввесь сон одігнали, усю дрему й мару.
Що зімкнеш очі, то щебетання, здається, голосніш розкочується та істніш.
Втома томить усе гірш, сон усе хилить міцніш, та ні втома томяща, ані сон міцний не змогли цього щебетання. Краще вже, думаю, устати та сісти посидіти коло віконечка. Узеньку вуличку як зараз бачу поперед собою і біленькі хатки з темними віконечками, через низькії ліси вишенник у білих сяючих квітах. Непевний світ місяця-молодика серпорогого, зорі меркаючі, і як зараз чую, як було свіжо, пахучо й тепло… А щебетання гриміло й розкочувалося до самого світу — — так таки і не дали соловейки спати до божого ранку.
Ось така то була одна деревня на Україні. Невеличка була: всього хаток із двадцять і небагаті люди жили там.
В одній хатці, що вкрай стояла, к полю, жила вдова, а у вдовиці був син, дитина єдина, і звали того сина Іван, а на прозвання Кармель. Смільчака такого, такого красеня, такого розумниці, як цей хлопчик удався, пошукати по цілім широкім і великім світі та ще вдень, при ясному сонцеві, та ще із свічкою пломенистою. Найглибші річкові пороги й нурти перепливати, у самісінькі гущі лісові забиратись, на височенні дерева узлізати, у самі пропасні яри спускатись, то йому було все одно, щоб вам або нам водиці іспити. Теж, куди його послати, то найде дорогу, за віщо візметься, усьому кінець доведе. А вже як товариш попросить об чім, то він, здається, спід землі дістане, а не одмовиться. А коли бідолаха який убогий йому вклониться, то він, здається,
