Знову йдуть дні за днями й часи за часами, і що день, що година, то більше все вісток, більш та більш чуток про розбійників у Чорному лісі.
Справді, чудні та небувалі це розбійники уявилися, і чудний та небувалий вони теж розбій правили: попадавсь їм багач у руки — вони його оббирали, попадавсь вбогий — вони його наділяли; нікого не забивали, не різали. Теж чудний та дивний в їх отаман був: ішла чутка, що така була краса його невиписана, невимальована, невимовлена, що не можна словом розказати, ані пером описати, та славили, що не можна було й очима надивитися, бо сліпила вона, як те сонечко пломенисте.
Їхала, кажуть, одна скупа пані й везла з собою всі свої скарби великі — така вона скупа була, що ніколи зроду не розлучалася з тими скарбами своїми ні вдень ні вночі, — їхала вона Чорним Гаєм і попалася розбійникам. Обступили її колясу; візниць, її слуг у бік, говорять до неї: »Пані, гроші віддавай!« А пані страшно закричала та несамовито на ввесь гай і темний і вчепилась руками, немов залізними кігтями, у своє добро — не дає. Хотіли в неї відняти, відібрати, так тільки хрумають її старі пучки, а не відриваються, й очі хижі блискають у місяцевому світлі, наче в хижої, голодної вовчиці. Виходить тоді отаман сам з пущі і промовляє до неї: »Віддай, пані, гроші! Пожила ти у золоті, розкоші — буде вже з тебе: дай іншим!« Як глянули пані на отамана, то навіть свої скарби з рук впустила: як блискавиця вразила її та краса чарующа — впала пані без
