— Дожидати? Може, його вже Марусе, і на світі нема!
Маруся тоді говорить старій:
— У ту ніч, як він пішов, я чула й питала його: »Що нам робити, серце« а він казав мені: »Не шукай мене, не питай про мене — дожидай мене, я сам прийду!«
— Ну, добре ж, добре — будемо його дожидати! — промовляє стара Кармелиха. — Будемо його дожидати!
І такеньки вона зраділа, наче Кармель вже на шляху додому: і в віконце виглядала, і на хатній поріг вийшла, на всі боки подивилася.
Проте ж проходять-минають дні за днями, усе вони дожидають Кармеля, і все Кармеля не діждуться, усе нема Кармеля.
Оце одного разу — було свято тоді й погода — сиділа стара Кармелиха коло своєї хати на призьбі, дивилася у поле на шлях, а невістка сиділа поруч з дочкою на руках і дочка щебетала: »Мамо, ти ж теперки німа й глуха« і тягнула маму за намисто, і прикладала дрібненькі пучечки мамі до уст і до вушок, і все дратувала: »Мамо, ти теперки стала німа й глуха! Німа й глуха!«
Молода Кармелиха часом всміхалася дочці, часом міцніж пригортала дитинку до себе.
Підійшов до їх сусіда, привітав та й каже:
— А чи чули ви, що коло Чорного Гаю розбої. Ані перейти теперки тудою, чутно, ані переїхати.
Стара Кармелиха була стрепенулась, як сусід промовив: »А чи ви чули«, — та як почула, що це річ про Чорний Гай, то й перестала вважати. Чорний Гай далеко, в іншому повіті, і Кармелю нема туди по що братись; хоч би не сказала й того
