билася, з журби та з тривоги зовсім тям свій розгубила.
Молода дружина Кармелева не кличе знахарок, ані лікарок, не радиться нікого, не скаржиться нікому, що в неї там на серці й на душі — потаюває вона про себе, мовчить, нікому не каже. Тільки румянці зникли в неї з личенька, пісні її змовкли й очі гарні осмутніли.
Подумати б людям, що в Кармеля з жінкою щось не гаразд, так ні ж бо: глянути на їх, то й сліпе ж зобачать, яке вірне, незмінне тут кохання, яка порода й приязнь добра. Господарство в їх теж у гаразді… І балакали люди добрі про Кармеля, що зовсів він щасливий чоловік, — чого б то ще йому треба? Усім його Бог втішив, усім одарив — чого б то ще справді треба! Зовсім він щасливий! З свого щастячка попсувавсь, вередує, та од себе дурить і людей дивить!
Інші то й у вічі Кармелеві дорікали тими словами: Кармель нічого не одказував — ходив він часом дні цілісінькі, не промовляючи ні до кого словечка, скорбіючи та сумуючи, а часом несподівано чувсь його голос, пісня немов клич якийсь…
Кажуть люди, що'-м щасливий, — я з того сміюся,
Бо не знають, як я часом сльозами заллюся.
Куди піду і поткнуся, — скрізь багач панує,
У розкошах превеликих і днює й ночує.
Убогому, нещасному, тяжкая робота,
А ще гіршая неправда й вічная скорбота!
Молодосте — одрадосте, єдиная сило!
Порадь мене, як зрівняти нерівнеє діло.
Літа ж мої, літа мої, літа молоденькі,
Ой, коли ж ви так даремні, будьте коротенькі!
